... Карпатія - це автентична країна на території сучасної України, географічно співпадає з територією Українських (Східних) Карпат. Власне Карпатією я особисто схильний вважати віддалені від людей і традиційних шляхів сполучення місцини тієї місцевості.
... Мандри. Один. Територія притяжіння. Мандрував я сам. І "захворів" після першої ж поїздки-мандрівки. Вперше я відправився в конкретне місце з конкретною метою, а другого разу - з одного боку, залишалось почуття недосказаності, незавершеності, а з іншого боку - я відчував, що мене вже притягує дивовижа Карпат, природа, наближена до первісної.
Карпатія. Один
(продовження)
Близько 15-ї того ж дня, 22.08.2004р., я в
Рахові, де відразу пересідаю на дизель (раховоз)
до Лазещини. Були ще сумніви, чи пересідати на
дизель, чи їхати далі автобусом, але інтуїція не
підвела – від залізничної зупинки йти в Лазещині
треба менше, ніж від траси. Нічого особливо
цікавого в автобусі не було – ні “телевізора”,
ні симпатичної попутниці. В дизелі чомусь всі
звертають на мене увагу – на місцевого не схожий,
на туриста – також, а відряджені зазвичай не
їздять раховозами. Сусіди не втерпіли, починають
запитувати. Дивуються, що я з таким спорядженням
збираюсь підніматись на Говерлу, і ще більше
дивуються, що я збирався встигнути повернутись.
Кажуть, що ночувати доведеться під Хрестом (на
Говерлі), обіцяють, що це буде холодно. Згадують,
коли ж то самі останній раз піднімались.
Розповідають, що на полонині недавно ведмідь
загриз корову, а потім повертався обгризати
кості. Бажають удачі, виходять зі мною на станції
Лазещина, зводять із дядьком, який пояснює, як
краще пройти до КПП, а там – триматись повороту
направо до Казьмещика, де спитатись підйому на
Говерлу, бо з Казьмещика починається підйом і на
Говерлу, і на Петрос.
Коло 18-ї я біля КПП до Козьмещика. Плачу
5 грн. (щоб заплатити 1 грн., треба бути студентом)
за перебування на території й обіцяю повернутись
з Говерли до 12-ї або 1-ї ночі. Мені не вірять, але
пропускають. І не знаю, чи служивий спеціально
неправильно вказав один поворот по дорозі, чи я
неправильно його зрозумів, але я піднявся на
іншу, маленьку вершину по якійсь полонині.
Зрозумів, що це не Говерла, спустився донизу і на
тому повороті, в якому я засумнівався, повернув в
іншу сторону, і десь 20:40 був біля Козьмещика.
Сумнівів додало й те, що в тій інформації, яку я
мав з ІНету, було два варіанти проходження тієї
“розвилки”. Трохи раніше будиночків Козьмещика
бачу людей з наметами. Підходжу до тих, які були
найближче, й хочу уточнити дорогу. Ситуація схожа
на ту, яка трапилась в Берегово – але тут я
зустрів поляків, і ми нормально порозумілись
англійською. Заодно зробив для себе висновок, що
треба буде після повернення записатись на
англійську – щоб не забувати, а знання мови
виявилось корисним і на теренах неньки-України
(я, звісно, мовчу про те, що на співбесіді при
прийомі на роботу мені задавали питання про
володіння англійською мовою – сказав, що
розмовляю вільно, якщо не треба говорити швидко,
але за майже 4 роки роботи вона мені так і не
пригодилась по службі – про ІНет я мовчу).
В поляків я довідався, що йду вірною
дорогою, а також вони показали мені карту з
різними варіантами виходу на Говерлу. Далі не без
зусиль я довідався дорогу на Говерлу, а саме
точку початку підйому, щоб не забрів на Петрос (не
без зусиль - показати дорогу мені не хотіли тому,
що було пізно починати підйом. Я думав інакше, і я
– впертий).
Піднімався я приблизно годину, поки
не почало темніти. Враження від підйому – такі, ж
як і у всіх: здається, ніби повзеш, як черепаха.
При цьому я вмудрився обігнати декілька чоловік.
Правда, думаю, що вони потім повернулись донизу. Я
ж ішов спочатку в сутінках, а потім – під світлом
зірок. Місяця я не бачив. Йшов, орієнтуючись на те,
що ногами відчував дорогу, а напрямок визначав по
верховіттю дерев. Так тривало ще десь із годину,
поки не з’явились хмари. От тоді мені треба було
таки зупинитись, але я все ще надіявся виїхати
тієї ж доби з Лазещини, а довжини підйому я не
знав. Природно, в глупій темряві я зійшов з дороги
(хвилин за 10). Коли я це усвідомив, тоді також
треба було зупинятись – це вже друга моя помилка.
Благо, я був на хребті, десь за годину я знову був
на дорозі. За цей час я зробив ще два висновки –
треба було брати з собою в мандрівку ліхтарика.
Так, це лишній вантаж, але підсвітка телефону Alcatel
OT 512 – погана заміна променя ліхтарика, і другий
висновок на той момент – якщо я намагатимусь в
суцільній темряві йти далі, то знову зійду з
дороги, тому близько опівночі метрів за 5 від
дороги (щоб мене випадково не могли здибати
хто-небудь, хто йшов би з підсвіткою, або
наступного дня вранці, коли я ще спатиму) під
старезною ялицею на підвищенні на корінні (щоб не
підтопило на випадок дощу) на купі хвої (звісно,
щоб було тепліше і м’якше під дупу).
Сів на/в сумку (якщо можна так назвати
кейс). Перед тим, як заснути (сидячи, звісно),
чомусь згадав слова попутників у дизелі
(Рахів-Лазещина), в яких я також питав дороги на
Говерлу, про те, що нещодавно на полонині ведмідь
задер корову, а потім повертався обгризати
кістки, а також їх прогноз, що якщо я буду
підніматись того ж дня, що приїхав до Лазещини, то
буду ночувати під хрестом (мали на увазі – на
вершині. Потім я побачив їх там декілька). Щодо
першого – страху чомусь не було (було відчуття,
що все благополучно минеться), а щодо другого –
то якщо б не той “неправильний” поворот в лісі,
то так би воно могло й статись – якщо не на
вершині, то спуститись я встиг би небагато.
Заснув нормально (якщо можна вважати
нормальним спати сидячи). Десь за півгодини
зрозумів, що мої побоювання проспати ранок були
марними – я проснувся від холоду. За моїми
оцінками, температура була в межах +8..11 градусів
за Цельсієм. А я – в джинсах, майці, сорочці на
короткий рукав, на голові – футболка, і після
першого пробудження я на плечі під літню куртку
ще рушник. Поки я рухався, мені було тепло, а от
варто було заснути… І ніч я провів у такому
режимі – засинаю на 15-20-30 хвилин, просинаюсь від
холоду, присідаю 20-30 разів, махну руками, і
зусиллям волі засинаю на той же інтервал, щоб
знову проснутись для розминки. Чомусь згадалось,
як місяць тому просидів на лавочці під будинком
до 4-ї ранку в цій же сорочці, що на мені була, при 11
градусах тепла (і мені це минуло без жодних
наслідків типу застуди, на відміну від того, з ким
я сидів).
Перед тим, як заснути, подумалось,
наскільки правильно – “хто володіє інформацією,
той володіє ситуацією”, наскільки важливою є
повнота і достовірність наявної інформації,
подумалось про те, скільки всього за останню добу
змінилось, відбулось, побачено, почуто, відчуто, і
наскільки разючими й несподіваними можуть бути
зміни в житті – я ж не те що не планував – я й не
уявляв такої ночівлі в лісі під Говерлою. І
взагалі в лісі. І нікому не радив би робити так же.
Ловити дрижаки мені чомусь не дуже сподобалось.
Тільки-но під час чергового
пробудження я можу бачити обриси дороги -
незважаючи на туман я починаю знову йти,
продовжувати підйом. Десь хвилин через 20 доходжу
до місця, яке я в темноті, навіть з ліхтариком
перейти не зміг би – метрів двадцять дороги
перетинаються із струмком, від чого утворюється
багнюка й калюжі. “Все, що не робиться, робиться
на краще” – в темноті я б точно вскочив у халепу
на цій ділянці дороги, і ночівля була не такою вже
й поганою, якщо порівняти з можливими наслідками
потрапляння у слизьку багнюку й мокрі калюжі в
темноті, і який після цього мав би бути сон.
Завидна я вже успішно обходжу цю
багнюку лісом, перестрибуючи через воду струмка,
і успішно виходжу до полонини. Бачу ідилію –
вівці в кошарі, курінь пастухів, які й не подумали
піднятись на гавкіт собак, котрі мене побачили, і
відразу ж неприємне спостереження – на полонині
вітер сильніший, ніж в лісі. Й туману більше.
Дорога йде кудись різко наліво, а я інстинктивно
далі йду стежкою – різко догори. Починається
перший крутий підйом після лісу. Стежка виходить
знову на дорогу, дорога чомусь
роздвоюється-розтроюється, видно ще якісь
стежки. Далі йду доверху. Хоча йду – це гордо
сказано. Швидкість – як в черепахи. Не покидає
відчуття, що ось цей підйомчик – це вже й буде
вершина.
А за підйомчиком – знову підйомчик, а
туман густішає, а вітер посилюється, а
температура – знижується. А я в літній куртці,
без світера, в сорочці з коротким рукавом.
Починають з’являтись думки – і навіщо я сюди
посунувся, чомусь в репортажах про походи на
сайтах я не зустрічав таких описів – там людям
чомусь якщо не обов’язково світило сонце, то про
вітер точно ніхто нічого не згадував, і про туман,
який вкупі з вітром ніби проймає до кісток. Не
покидає й інша думка – якщо я все ж сюди добрався,
то не можу ж я повернутись без досягнення мети.
Інколи помічаю під ногами особливо привабливі
чорниці – крім смаку це ще й маленький
перепочинок, і навприсядки вітер так не діймає.
Багато чорниць стало, коли нормальні дерева
закінчились – там вже зарослі ялівцю (які
практично до самої вершини), та карликові сосонки
й ялиці.
Іду далі – крізь вітер, холод і
препротивний туман. Потім зрозумів, що я йшов у
хмарі. Колись були такі мрії – побувати
всередині у хмарі, відчути, як же там, побачити
зсередини. Правда, процес уявлявся чомусь з борта
літака… Я вже йду по голому хребті. Видимість – в
радіусі двох метрів. А внизу, на КПП, я пообіцяв,
що за поганої погоди підніматись не буду… Хоча
наполовину я правий – це внизу погода
зіпсувалась, а я просто проснувся в хмарі, і
продовжив підйом, початий за сонячної погоди…
Мені здається, що я досяг найвищої точки хребта.
Далі не так бачу, а відчуваю, що йде досить довгий
спуск. Значить, я на вершині?!
Але чому я не бачу хреста, про який мені
казали аборигени? Мабуть, із-за сильного туману. А
раз я на вершині, то треба повертатись назад. Про
спуск до Заросляка не може бути й мови – я бачу не
далі 5 метрів, і добре буде, якщо зможу знаходити
дорогу, якою піднявся, а не шукати спуск в
Заросляк. Я повертаюсь… І тільки через два тижні
я дізнаюсь, що зупинився буквально за крок від
мети – таки треба було спускатись далі по хребту,
щоб розпочати останній підйом, і вершина була б
підкорена.
... Я спускаюсь вже
знайомою дорогою. Не стало менше холоду, вітру чи
туману, але йти стало легше, хоч все одно слизько
– я ж йду в хмарі. Більше уваги приділяю чорницям.
Біля джерела, яке витікає з труби, набираю повну
півторалітрову пляшку води. Коли я виходжу на
полонину, вже майже ловлю кайф – зараз я буду йти
по лісі, а там вже майже немає вітру! В лісі
зустрічаю перших з долини, які вирішили
підніматись. Вони мені заздрять – я ж з вершини (а
я на той момент і не знав, що вершину я так і не
підкорив), а вони тільки піднімаються. На
відповідь, що вони тільки на півдорозі до
вершини, чомусь засмучуються.
Кого бачу в шортах, своїм виглядом
намагаюсь переконати не підніматись в цей час –
на мені мокрі джинси, мокра куртка, мокра голова,
ледве не синє обличчя й руки, а якими ж вони
повернуться з голого хребта, будучи взутими в
босоніжки (без шкарпеток), одягненими в світер і
шорти, без куртки?! Мені чомусь ніхто не повірив і
не повернувся. Зустрічав і “аксакалів” – йдуть
в камуфляжних куртках, в кирзових чоботах, в
шапці. Відразу видно, що знають, на що йдуть, і
шанують гори…
Спустившись донизу, бачу, що в долині
вночі йшов дощ (значить, ніч я провів не в тумані,
а в хмарі, і в хмарі піднімався…), туман майже
розсіявся, виглядає сонечко. Зустрічаю декого,
хто мене запам’ятав учора, не розуміють, де ж я
ночував (та я й не намагався докладно пояснити),
на КПП перепитують, чи не ночував я на Говерлі,
відповідаю, що зупинився під підйомом (бачу, що
зрозуміли так, що я ночував у Казьмещику, і це
мене влаштовує). Виходжу в село, купляю ковбасу,
білого хліба, Торчинського гострого кетчупу, і на
зал. станції роблю спробу нормально
поснідати-пообідати.
Як чудесно нарешті присісти на лавку…
Ще більше хочеться лягти, але чекаю сидячи, на
дизель до Рахова. В другій половині дня я вже в
Рахові. Дізнаюсь, що на Львів зможу відправитись
тільки після півночі, і пару годин гуляю містом.
В Рахові "знайшов" підвісний міст
міст через річку. Захотілось пройтись по ньому.
Сподобалось. Але по-справжньому нові враження
від цьгого мосту в мене будуть тільки за два роки,
під час мандрівки на Солотвино та
Івано-Франківськ. Мої спроби придбати якихось
місцевих сувенірів не увінчались успіхом (на
жаль), і від 8-9-ї вечора я на зал.вокзалі, чекаю
поїзда. Купляю квиток у загальний вагон. На
зал.вокзалі бачу якихось “мутних” особистостей,
які, як мені здалось, “пасуть” туристів. В мій
поїзд їх без квитків не пропускають, і вони
залишаються в Рахові…
Зранку я в Львові, беру квиток на
перший же автобус до Луцька. Приїхавши в Луцьк
(23.08.2004р.), втомлений, виснажений тривалим
невисипанням, я розумію, що я знову хочу в
Карпатію! По-перше, я не маю впевненості, що я таки
був на вершині, і тому мушу переконатись, що я
підкорив найвищу вершину України, а по-друге, я
захворів Карпатами!
Написати
мені: rrid@narod.ru
Дата створення сторінки - дні на межі 2004/2005,
дата останнього редагування - 06.09.2006
