... Карпатія - це автентична країна на території сучасної України, географічно співпадає з територією Українських (Східних) Карпат. Власне Карпатією я особисто схильний вважати віддалені від людей і традиційних шляхів сполучення місцини тієї місцевості.

... Мандри. Один. Територія притяжіння. Мандрував я сам. І "захворів" після першої ж поїздки-мандрівки. Вперше я відправився в конкретне місце з конкретною метою, а другого разу - з одного боку, залишалось почуття недосказаності, незавершеності, а з іншого боку - я відчував, що мене вже притягує дивовижа Карпат, природа, наближена до первісної.

Карпатія. Один

     ... В цій частині – власне опис першої мандрівки (ділянка Луцьк-Ужгород-Рахів). Отже, 21.08.2004р. я вже маю готовий план, який передбачає склад учасників (це одноособово моя персона), приблизний набір інвентарю (тобто без такого – ні намету, ні спальника, ні наплічника, і нічого ін. т.п., тільки – літня куртка, футболка, рушник і дві пари шкарпеток, плюс малесенький ножик, активоване вугілля, вітамін С, мило, рушник, бинт), орієнтовний набір харчів (вафлі й банани та солоні горішки, півторалітрова пляшка мінералки; по факту додалась “велика” упаковка “Супер-Контик” /синя/), два варіанти маршруту й план руху (задумувався таким чином: вночі, щоб економити час і не зупинятись в готелях, я збирався їхати, а вдень – підйом на Говерлу; на крайній випадок, передбачалась ночівля в Лазещині).
    21.08.2004р. стає ясно, що маршрут через Львів відпадає – не встигаю. Значить, поїду через Ужгород – я там ще не був, а заодно заїду в Берегово, на термальні джерела, з можливою там ночівлею. Отже, увечері я сідаю в автобус Луцьк-Ужгород. Трапилась попутниця до Мукачева, розговорились (після м. Горохова), познайомились.
Спілкування побудував за своїм звичайним “автобусним” планом – на початку дороги (це десь півгодини – година) практично не звертаю уваги на попутницю. Коли вона починає почувати себе більш-менш безпечно в чужому товаристві, на перший план в її емоціях виходить інший аспект: “чому він не звертає на мене увагу?”. Якщо не звертатись до попутниці ще якийсь час, то вона просто образиться або буде тебе ігнорувати. Тому, якщо я планую поспілкуватись з нею, якраз перед настанням останньої описаної стадії задаю яке-небудь запитання щодо поїздки чи навчання чи т.п. Тому, коли в Горохові я виявив, що вона, очевидно, буде їхати зі мною й далі, і заново знайомитись із ким-небудь мені не доведеться, вирішив почати спілкуватись.
     Особливого враження вона на мене не справила – тільки, як це чомусь останнім часом зі мною трапляється, я оцінив її як випускницю школи, а вона виявилась п’ятикурсницею. І співрозмовником вона також виявилась приємним, і поки вона вийшла в Мукачевому, я встиг багато про неї дізнатись – і про те, що вона навчається на 5 курсі факультету міжнародних відносин ВДУ, і де й ким вона працює, як проводить вільний час, і т.п. Що я в ній зустрів такого, що рідко зустрічається в інших. Я вмію задавати провокаційне запитання аборигенам будь-якого міста чи села – що ж такого цікавого можна побачити в їх населеному пункті. І їй вдалось непогано описати цікаві місця Луцька. Виявилось, що найбільше їй подобається будинок художника (хоча він, швидше, скульптор) в Старому місті. А я раптом з’ясував, що бачив його останній раз тоді, коли був на першому курсі…
     Ще вона розповіла, що вже була на Говерлі – відпочивала у Ворохті, тоді ж і піднімалась. Мабуть, враження в нас від підйому залишились трохи різними. Але розповісти дороги вона мені не змогла – просто йшла за провідником разом з групою, і намагалась виконувати його вказівки. Так ми знайшли ще щось спільне (крім того, наприклад, що обоє жили в Луцьку, і навчались в одному корпусі, хоч і на різних факультетах). Як зазвичай в таких випадках, ми розстались майже давніми знайомими, і як зазвичай в таких випадках, я мало надіявся на те, що ми потім коли-небудь зустрінемось, і я ще жодного разу не взяв у попутниці телефону – чи була вона симпатична, чи не дуже. Не залишаю і свої координат. Але чому я так роблю – це вже інша тема...
     Виняток я зробив тільки одного разу – запросив до себе в гості в день поїздки (вірніше, увечері того ж дня) попутницю, з якою щойно познайомився. І несподівано для себе ми продовжували зустрічатись, і не просто подружились. Була нова несподівано-яскрава й несподівано-цікава сторінка мого життя, але, на щастя (я так думаю) через якийсь час ми розстались тільки хорошими друзями… Але це вже зовсім інша тема.
      В автобусі почали формуватись перші враження про Закарпатців. У Львові сіло два хлопці, в яких, як я зрозумів, батьки були на заробітках, і після оплати їх навчання в них залишались гроші. Цих студентів мучило питання – куди ж прилаштувати ці гроші? Один гаряче переконував другого, що треба купити квартиру у Львові, зробити там капітальний ремонт і здавати її. Очікував він, що за двокімнатну квартиру платитимуть $400-600 за місяць (2004-й рік), і від бажаючих відбою не буде… Ще у Львові в числі інших сіли дві молоді кобіти – правда, їх галичанська вимова змінювалась на закарпатсько-мадярську говірку по мірі того, як ми віддалялись від Львова. Виявилось, студентки. Симпатичні, кров з молоком, молоді дівки. Апетитні. На двох сидіннях переді мною через прохід сиділи мужики, які ввічливо запропонували дівчатам присісти до них. Ті не відмовились. А далі був “телевізор”… (Телевізором я називаю прикольні сценки з життя – наприклад, ми якось їздили на озеро з ночівкою. Пізно вночі, після добрячих ста грам, ходили купатись. Один забув взяти запасні плавки, і не мав у що перевдягнутись після того, як виліз з води. Вирішив, що висохнуть на ньому. Прийшовши до вогнища, критично так оглянув по колу тих, хто навколо вогню сиділи, і з серйозною міною, напівприсвіши, наблизив філейні частини тіла до вогню. По колу прокотився сміх ?. Наступного дня зранку він не чомусь не пам’ятав, як сушив плавки. Коли мандруєш сам, “телевізора” за участю друзів чи знайомих зазвичай не побачиш…). Поспав я від Луцька до Ужгорода менше 2-х годин за ніч, в 5-30 був в Ужгороді. Причому більш-менш нормально виспався, коли в Мукачево вийшла попутниця. Пройшовся передранішнім містом, нічого, що мені особливо сподобалося б, не знайшов, і з першим автобусом відправився на Мукачево, звідти відразу ж – на Берегово.
    Якщо Закарпаття мене в чомусь здивувало (там свої, специфічні будинки, особливо специфічна в них покрівля – чотирискатна, черепична; багато полів з виноградниками, причому культура вирощування винограду кардинально відрізняється від тієї, яку я звик бачити на Волині й Галичині; мова людей – інколи неможливо здогадатись, про що говорять поряд із тобою – чи згадують взагалі про тебе, чи ні, чи й просто матюкають – мадярські говірки мені не сподобались), а от Берегово мене вразило.
По-перше, майже всі вивіски – мадярською мовою, частина написів дублюється кирилицею. Після такого “знайомства” з містом, я хоч і знав (не без допомоги Інтернету), що місцеве населення спілкується мадярською мовою, але я не чекав, що мені буде так важко спілкуватись з аборигенами – ніхто майже не розуміє української, важко розуміють російську; спробувати спілкуватись з ними англійською мені якось не спало на думку. І це місто з 80-тисячним населенням (про всіх 80 тис. не знаю, кажу тільки про тих, з ким довелось спілкуватись. А це більше десятка чоловік). По-друге, вже згадані аборигени живуть за місцевим часом, і толком з’ясувати, наскільки ж він відрізняється від Київського, мені також не вдалось (можна сказати – значить так сильно хотів довідатись про це. Що ж, згоден). В базі місцевого спорткомплексу – термальне сірководневе джерело з лікувальною водою, яка подається в басейн. І в цьому, очевидно, що – лікувально-рекреаційному закладі практично неможливо з’ясувати режим роботи, умови проживання в готелі спорткомплексу, пансіон – якщо ти не знаєш мадярської. Таксист розмовляє українською – виявляється, він родом з Рівненщини (Волинь). Можливо, це тільки мені траплялись береговчани, які не хочуть знати державної (чи принаймні “общепонятной”) мови, але більше схоже на закономірність. Місто з курортно-туристичним потенціалом… “На прощання” таксисти цього “чудесного” міста сказали: 1) автостанція міста сьогодні закрита (не працює) і 2) наступний автобус на Рахів буде або біля 3-ї дня, або завтра зранку. Тому повертаюсь до Мукачево.
    Вже білий день, і можу трохи роздивитись місто Мукачево. Роблю висновок, що відомі політичні перипетії з виборами мера в цьому містечку – не випадковість: тут було і є за що боротись – зазвичай для міст такого масштабу нехарактерний такий рівень добробуту. Принаймні, зовні так виглядає. І в цілому мені місто сподобалось. На відвідини Мукачівського замку, який вважають перлиною Закарпатського туризму, в мене часу не було, тому беру квиток на “Ужгород-Чернівці” до Рахова. І яким же було моє здивування, коли задовго до 15-00 автобус приїжджає в Берегово, на відкриту працюючу (!) автостанцію (і якими “хорошими” людьми після того я вважаю береговчан, а особливо їх таксистів, думаю, пояснювати не треба).
читати далі...->