... Карпатія - це автентична країна на території сучасної України, географічно співпадає з територією Українських (Східних) Карпат. Власне Карпатією я особисто схильний вважати віддалені від людей і традиційних шляхів сполучення місцини тієї місцевості.

... Мандри. Один. Територія притяжіння. Мандрував я сам. І "захворів" після першої ж поїздки-мандрівки. Вперше я відправився в конкретне місце з конкретною метою, а другого разу - з одного боку, залишалось почуття недосказаності, незавершеності, а з іншого боку - я відчував, що мене вже притягує дивовижа Карпат, природа, наближена до первісної.

Чорногора. Один

(продовження)

    ... 11:00 я йду з Говерли. Маючи на меті Заросляк, причому вважаючи, що маю трохи часу, навіть якщо трохи буду блудити. Йду стежкою вздовж старого кордону на Південь, в напрямку, протилежному тому, звідки я прийшов. На той момент я ще думав, що на/з Говерли – тільки дві стежки, одна з яких веде до Лазещини, а друга – до Заросляка… Тому йду в протилежному напрямку від підйому. Виходжу на стовпці старого кордону. Які проведуть мене через всю Чорногору.
    Далі з хронологічних цифір буде небагато – 14:50 я роблю другу зупинку (! – з 6-ї ранку), решта – текстом. Бачив Несамовите, Бребенескул, на деякі вершини Чорногори я піднімався, деякі – траверсував, і весь час намагався знайти стежку, яка вела б донизу, в долину. І не знаходив… Щось вже починає підказувати, що в мене мало шансів потрапити в Заросляк… Чорногорським хребтом пройшов до г. Піп Іван (Чорногорський). Бачив декілька наметів біля озер і зустрів трьох туристів на хребті – це за цілий день!
    Чомусь ідея заночувати в колишній обсерваторії мені не сподобалась, і я починаю думати, як би то спуститись в долину – думаю, що, спустившись без стежок, все одно в лісі знайду дорогу, по якій спущусь до якогось села чи міста. Краще б я піднімавсь на ПІЧ… Вибрав собі більш-менш реальний схил для спуску з гори, і почалось…
    План був такий – йду по полонині, далі – по буйному різнотрав’ю до лісу, а там спускаюсь вздовж якогось струмка, поки не вийду на якусь дорогу, а далі по дорозі – до людей. Буйне різнотрав’я виявилось жерепом… До жерепу спустивсь нормально – хоч і трохи стрімко було, але успішно. Підходжу до жерепу і усвідомлюю, що йти тут практично неможливо. Добре: піду вздовж котрогось із струмків.
    Маленький ліричний відступ – я ще на верховині час від часу нагинався, щоб поласувати смачними чорницями, а на берегах струмка були зарослі – чорничники такої висоти, яких я ще не бачив – разів у півтора більші, ніж звичайні. І подумав собі – якби на цих чорничниках ще й ягоди під стать рослинам… І трохи нижче по струмку вони й справді з’явились – просто величезні чорниці. Так я ще ніколи чорницями не ласував… Якщо згадав про чорниці – ще в Карпатах є гриби. Таких грибів я також ще ніколи не бачив – і щодо кількості, і щодо різноманітності, і щодо розмірів – вони разів в 1,5-2 більші, ніж я звик бачити. Навіть на Поліссі я не зустрічав такої розмаїтості грибів (а мо’, я просто мало там бував ?). Відношення до грибів – аборигени, як я зрозумів, грибами вважають тільки білі гриби, а, наприклад, опеньки просто ігнорують. Це був відступ.
    Продовжую далі. Вже шоста година вечора, і я все ще не втрачаю надії сісти у Ворохті на “Рахів-Львів”. Перші метрів двісті нормально – до самого струмка жереп не підступає, і йти можливо. Далі почалось… жереп не те що на берегах струмка, над самим струмком починають нависати криві альпійські сосонки, по заростях яких (які вже стали висотою до 1,5м) практично неможливо йти людині, яка не є великим любителем мазохізму. Що ж я роблю далі? Повертатись назад – та я ж вже десь коло 0,5 км пройшов, дряпатись потім назад на Чорногору по таких урвищах, якими я спускався звідти? Та так я тоді точно буду ночувати на схилі гори (зараз думаю, що Дземброні. А може, й помиляюсь), а цього я не хотів. Тому вирішив, що далі буду йти по струмку – точніше, по камінцях, які стримлять з води. Сотню метрів йти стало справді легше, а потім в струмок влились інші струмки, він став повноводнішим, каміння – слизьким, відстані між сусідніми камінцями – більшими.
    Декілька камінців вирішили перевернутись під моєю вагою, і двічі я опинився в струмку. Першого разу тільки набрав води в туфлі, а другого – ледве не по пояс намочив джинси. Жереп вже вище мого зросту, між ним можна спробувати йти. І я роблю велику помилку – починаю йти через цей жереп, який місцями чергується із заростями малини, догори – на вершину гори, плануючи там знайти стежку. Швидкість руху – 50..100 м/год.! До мене приходить усвідомлення, що я зробив велику глупость, і опинився в патовій ситуації, коли будь-яке прийняте мною рішення є халепою – і повернення до струмка, і продовження підйому. Зате під час цього підйому жерепом мене застає ніч… Я згадую, що через 35 годин я маю бути на щопонеділковій нараді (яку ми називаємо “планерка”), а я не знаю ні де я, ні як звідси вибиратись.
    Приходять думки типу “і що ж мене заставляло зійти зі стежки”, “скоротив” дорогу називається… Паніки немає, але стрьомно – знаю, що вафель з бананами і солоними горішками (горішки – по-перше, калорійні, а по-друге, з потом виводиться багато солей, в т.ч. і NaCl, і щоб не впав тиск – а тоді можливе запаморочення, цілком могли б знадобитись) мені буде цілком достатньо, щоб протриматись ще зо дві доби, води напитись – через кожні 50м струмок, а до людей я вийду максимум за добу. Варіант того, що я можу травмуватись, і ніхто не зможе прийти мені на допомогу (жодної живої душі в радіусі 5 км, покриття мобільного зв’язку – тільки на вершинах) я чомусь не розглядав. До речі, зараз, коли я пишу ці рядки, в мене травмоване й проопероване Ахіллове сухожилля – побутова травма, причому на абсолютно тверезу голову (від першої мандрівки до Карпатії я не вживаю спирту внутрішньо ні в якому вигляді – під час операції, і під час перев’язок рану промивали спиртом зовнішньо). І зараз я слухаюсь лікаря – по-перше, два тижні після операції я лежав, незважаючи на те, що вже після третього дня після травми в мене нічого не боліло, а по-друге, зараз ходжу з милицями із знерухомленим сухожиллям (гіпс) – і все тому, що а) я давно хотів стрибнути банджа-джампінг; б) я хочу в Карпати, а для цього треба мати здорові ноги. Хоча якраз травма дала мені можливість мати трохи вільного часу – без неї і на цю оповідку не знаю, коли був би ще час. А написати хотілось…
    Це був відступ. Повертаюсь до оповідки. Отже, посеред жерепу на схилі гори (можливо, Дземброні) мене застає ніч. Але я був готовий – я одягаю на себе все, що мав (одяг той же, як і першої мандрівки, тільки рушник я замінив на спортивну сорочку) + дощовик. Я нормально спав, не просинаючись вночі від холоду – дощовик захищав мене і від вітру, і від туману. Проснувся на світанку, але вирішив ще поспати й поспав до 8-ї. Встав, побачив, що вже залишилось недалеко до лісу, на схилі гори навпроти побачив дорогу і колибу, вирішив, що підніматись далі на гору – це глупо, краще спробувати добратись до тієї колиби на схилі навпроти, та й до лісу залишилось порівняно мало йти. Почалась друга серія мазохізму із жерепом…
    Спускаючись назад в долину, зрозумів, що не зможу вийти до певної точки біля струмка, а про точку на протилежному схилі (в даному випадку – колиба) й говорити нічого… Тому продовжив первісний план – вздовж струмка до дороги. Години за дві я таки прорвався з жерепу до лісу, а там вже стало набагато легше йти. Навіть порівняно з тим, що доводилось проходити урвища, та місця злиття струмків, які в лісі стали вже не “дитячих” розмірів. Ще за годину я вийшов до покинутої дороги, а там – вже й вівчарі, якесь КПП (без вивісок, які б його ідентифікували, зате з воротами, і з проханням до місцевих зачиняти за собою ворота). Ніхто мене не побачив – я й не старався.
    Вийшов в село, мужик пояснив, що я перебуваю в с. Дземброня Верховинського району Франківської області, до Ільців іти 17 км, звідки до Верховини буде 5 км по трасі. Що ж, так я довідався, що я не туди пішов з Говерли, куди треба було, щоб вийти по плану… Далі було 17 км по дорозі з твердим покриттям, на якій жодна попутка чомусь не захотіла мене підібрати (гуцули, виявляється, “гостинні” люди) з двома зупинками по дорозі для перепочинку. Хоч намагався не зупинятись, а тим більше – присісти: кожного разу починати йти далі було дуже важко.
    Весь попередній світловий день (з 6-ї до 21-ї) я йшов горами (думаю, пройшов до 70 км за той день), і того дня на ногах був з 8-ї ранку, причому перших дві години ходи ніяк не можна було порівняти з ходою по стежці – я не йшов, я пролазив через зарослі автентичних, незайманих Карпат. Разом з двома перепочинками і відвіданням крамниць ті 17 км я “зробив” за більше, ніж 4 год.
    От я в Ільцях, на перехресті, на зупинці, яка до Франківська. Трохи пізніше на цій же зупинці з’являється, як я здогадувався, румун. Хлопака на вигляд старший на 2-3 роки за мене, з псом, який виявився наполовину вовком. Він – “правильний” турист – з наплічником, наметом, кариматом. Хоч я й не був схожий на туриста (одяг – “дискотечні” джинси, нормальна “міська” куртка, з матерчатим кейсом, а не з наплічником, чи на крайній випадок, великою сумкою, без каримата), він запитав, чи не маю я карти. Хоча, мабуть, я був схожий на відрядженого. Карта України в мене була, я показав, де ми. Проблем у спілкуванні не було – не знаю, як в нього з англійською, але ламаною російською він говорив непогано. Хотів він також добиратись до Франківська, але в нього було забагато всього з собою (крім пса-наполовину вовка), щоб поміститись в маленьку маршрутку “Верховина-І.-Франківськ“, і він залишився в Ільцях. По-своєму він прикольний, але постійно пив вино.
    19:50 я в Франківську. За 12 годин мене чекатимуть на “планерці”. На Луцьк можна буде виїхати тільки завтра, що мене зовсім не влаштовує, на Львів – аналогічно. Але в 20:00 має бути “Калуш-Київ” через Рівне. Він то має бути, але всі квитки вже продані, а бажаючих багато. Водій бере до Рівного, але відразу попереджає, що буду стояти до Рівного (296 км в атласі доріг!). Що ж, вибору в мене немає. Бачу, що в автобусі ніхто зі мною місцем ділитись не хоче, відчуваю, що для мене занадто жарко – або засну стоячи, або зомлію від перевтоми, починаю шукати вихід. В мене в кейсі стоїть пляшка з водою. Кейс стоїть “на ребро”. Я сідаю на кейс так, щоб вага припадала на пляшку. Пляшку ж поламати мені було не жаль, на відміну від сумки. Тіло затікає – встаю хвилин на 10-15, далі знову сідаю і намагаюсь напівсидячи спати. Але так, щоб не впасти. По графіку прибуваємо в Рівне, виходжу. На автовокзалі “кимарю” до 5:30, і на “Рівне-Світязь” відправляюсь до Луцька. Близько 7-ї я вдома, миюсь, бриюсь, снідаю, і на 8:00 – я таки на роботі! І якщо практично вся зворотна дорога пройшла під девізом “якщо сюди ще приїду, то тільки “культурно” (тобто на турбазу чи в санаторій), але вже в Луцьку я знову хотів в Карпатію (тобто, з єднанням з природою)!!!

        ...Кожного разу Карпати “затягують” все сильніше, і хочеться знову й знову побачити букові ліси, вікові смереки, хочеться знову видертись на вершини, щоб бачити гори, дихати гірським повітрям, бачити сусідні вершини, долини, хребти, десь далеко внизу – ліс, серпантин річечки, синьооко-стальні гірські озера, залишитись сам-на сам із собою, ВІДЧУВАТИ ГОРИ!!! Та й чорниці з малиною – вони завжди чомусь набагато смачніші, коли зібрані своїми руками, коли ти їх їсиш втомлений. І я знову чекаю літа, щоб знову почати сезон, і знову піти в гори. І знову – швидше за все сам… відчувати, що я – живий, частинка живої природи, частина Космосу.
Написати мені: rrid@narod.ru
Дата створення сторінки - дні на межі 2004/2005, дата останнього редагування - 06.09.2006